Коли тхне солодким

размещено в: Файні оповідання 0

Кораблі нарешті з’явилися у сивині по-ранішньому тихого моря. Їх не було півроку. Чоловік, його брат, батько. 

Накинула хутро, обмотала ноги холстиною і натягнула постоли, натоквши їх сухою травою. Вже холоди. Довго роздирала пасми хребтом хурда. Нав’язала в волосся кольорових мотузок, бо колись так носили жінки її роду. Вона мало це пам’ятала, бо батько взяв її сюди, ще коли була малою.

В головній житлівці менші поставили велику таріль з м’ясом на гарячих вуглях, нанесли покрови на землю.

Разом з іншими вона зустріла човни. Ридала над втратою батька, провела три сонця в скорботі, але раділа, що живі чоловік і його брат. Той навіть привіз жінку, чорнооку і тонку, як Єллена, але очі ціпкі, руки-ноги на місці. От і добре. 

Повела чоловіка за собою, прийняла його в себе як воду, що її прагне пересохла земля, і призивала сина, бо луна повнилася вже сідмицю. 

Коли вступило сонце на землю, Олексу вдоволено потягнувся. 

—  Не дарма привіз тобі. Он дивись, — він розсипав перед нею дари. — Старший руг жінку свою вміє поважити. Чаші тут, золоті ложки, каміння. Але є найкращий. Сестра твого роду передала тобі його. Очі закрий і повернись, давай хутко, повішу на тебе.

Сплетіння незліченних сонячних рук огорнуло її шию, на мить навколо здійнялася невидима потужна хвиля. Силу хлинула в неї, завирувала, захопила, а врешті сплелася з її власною магією. Єллена похитнулася.

— Ну, відкривай вже.

Вона розтулила очі і глянула в велике срібне блюдо, яке принесла для неї менша. Важкий золотий обруч обіймав її шию ніби змія, що звернулася кільцями і лягла відпочити. Тонкішої роботи ніколи не бачили під цим небом. Вона придивилася ближче до фігур і металевого мережива, візерунок просився до неї як до старої знайомої… 

— Це ж весільний обруч сестри мого роду! — розуміння поглинуло її.

— Тепер це я, — вимовила вона, дивлячись на чоловіка немов через товщу води, — тепер я — найцінніша. Але ж…

— От новина, — реготнув її Олексу. — Ти ж дружина руга з найдревніших земель!

Єллена ледь чула, тільки спитала, коли він закінчив:

— Що вона сказала? Щось передала мені?

Але Олексу вже вийшов.

Коли розібрали дарунки, старші стали готувати свято. Поки Єллена та інші старші наставляли менших щодо їжі і вогнищ, погляд чорноокої не відпускав її. 

— Ходи, — запросила її до житлівки, де на повний місяць варила трави, — ти жінка брата мого чоловіка, то будеш сестрою. Очі в тебе схожі на мої, дивно. Як звати тебе?

Чорноока не відповіла. Очі палали вогнем, як в Єллени інколи, коли вона сварила менших за провини. Ведункою Єллену звали тут за такий самий погляд.

— Що в тобі?

Чорні очі вперлися в золотий обруч на Єлленіній шиї, раптом дівчина потягнулася до нього, поклала на нього долонь. Мить, — і підняла погляд на Єллену.

Чорним димом заклало повітря всередині житлівки, тіло Єллени запалало, але не вогнем… Біль окутала її, туга і біль, нестерпні до різу в очах. Тіло скрізь запікло. Тіні, багато тіней закружляло поряд, великих, вони закружляли над нею мов хижаки, схиляючи її донизу, наступаючи на неї… 

Вона прийшла до тями, лежачи на покрові в тій самій житлівці. Знову видіння, вже кілька лун, і тепер ще так явно! Але чорноока вже пішла. 

Сонце позіхало, сидячи на верхівці дальнього пригірка. Розпалили вогнища. Єллена відчувала запахи ялівця і смаженої свинини, а ще чогось їдко солодкого, наче оті квіти з болот. Воїни запивали свої гучні розповіді настоянкою з червоних ягід, аж до схову останнього пальця сонця. Тоді старші почали ритуальний танок. Їх волосся маяло золотом і чорним залізом в світлі вогнищ, напівголі тіла здавалися чаклунським маревом, і старші руги по одному підводилися і вели їх до житлівок.

Олексу розпластав Єллену під собою в темряві, він пах їжею, пилом і настоянкою, і поглинав її ніби звір, жадібно ковтаючи її силу, пружні груди. Нетерпляче і важко дихав, задираючи її довгу спідницю. Він вдерся посеред розкритих для нього стегон і переможно загарчав. У запалі прихопив її шию в обручі, і раптом Єллена знов розчинилася в полум’ї. Над нею кружляли тіні, вона не бачила їх, але відчувала, як в них з’явилися тіла! Вони були десь далеко, але водночас і тут, смерділи жагою смерті, хватали її численними слизькими лапами, гарчали і вдиралися в неї звідусіль, по черзі, моторошною низкою, нестерпною біллю і жахом. Вона застогнала жалібно, але це не припинялося, їх було багато, вона благала, сльозами і кров’ю, і нарешті закричала, звертаючись до своєї первісної сили. Обруч обпік їй шию, стік по її руках розпеченою гадюкою, вона схопила його і люто хльостала тіні-тіла, відправляючи їх туди, звідки немає повернення, поки останнє не впало їй під ноги. Тоді обруч зіщулився каменем в її руці. Його гострі краї врізалися їй в пальці, і на хутра закапало. Вона сиділа у пітьмі нерухомо, до блювоти тхнуло солодким.

Було тихо, як на сухих болотах, і кроки майже не чутні.

Полог намету піднявся, всередину ступила чорноока. Вона мовчки глянула на Єллену і понівечене тіло біля неї. 

— Так, сестро, — прошепотіла Єллена. — Тепер я — найцінніша. 

Та, що змогла помститися. 

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *