Останніми роками, ще до ковідних часів, коли ми подорожували Європами, поступово формувалося невиявне відчуття.
Сформувати його змогла лише тоді, коли почалася війна в Україні. В принципі, І до цього я бачила в Європейських країнах забагато умовностей: неможливість швидко потрапити до потрібного лікаря, певну ригідність мислення, певну застарілість в архітектурних надбаннях, умовно звичку жити так, як жили завжди, відвертання від нових реалій світу, нерозуміння східного менталітету і навіть того, що відбувається у сусідів поряд.
Коли почалося вторгнення, виявилися такі відщепенці як угорці, розкол у внутрішніх справах кожної країни, манерні і боязкуваті макрони (так, у множині). 
Є розуміння того, що всі ці роки, починаючи з анексії Криму, не тільки наша держава безцільно марнувала час, але і Європа навіть не подумала краще озброїтись.
Такий собі месс. При цьому, вони дотепер вважають себе єдністю, хоча дивлячись на все це зі сторони, єдністю там і не пахне.

Є і переваги, наприклад, у певних галузях освіти, але і тут цікаво: поляки їдуть з Польщі до Британії, Ірландії і Німеччини, а німці шукають щастя в Азії і Америці. Швейцарці їздять на шопінг до Парижу, а парижани ліняють звідти, бо їм вже очі натерли ті марокканці та алжирці…

Це не про те, що там все погано. Просто і там є достатньо проблем, які торкнуться рано чи пізно тих, хто вирішив там залишитись. І це їх вибір, і цілком можливо, що той вибір для них кращий ніж те, що було в них в Україні. 

Але я бачу можливості тут, у себе в країні, навіть зараз. І це підкріплюється багатьма прикладами того, як українці навіть попри воєнний стан стартують бізнеси та відновлюють те, що зазнало втрат. 

Це надихає. Мене так точно.