Крісло ховає її фігуру. Вона витягла ноги у витончених червоних туфлях і уперла шпильки у в’язкий коричневий килим. Звісно, він зачепився. Звичайно, кава розлилася. Вона сіпнулася, потім взяла в жменю серветок і одним неквапливим рухом стерла пляму з колготок.
Чи хтось ще хотів, щоб це була вона? А чи так буває? Коли хотілося, але потрібно зовсім інакше, щоб відбутися. Щоби в стрижнях буття нескінченна спіраль часу упорядкувала це у свій черговий виток.
…Вона тримала обома руками кружку і робила часті великі ковтки. Марина розглядала її кілька секунд. Великі очі, красиві, лайтовий макіяж як і минулого разу, намагається виглядати розслабленою, але звичайно, що ні.
Волосся розпущене, охопило щоки з двох боків, рукава пухнастої водолазки натягнуті аж до середини пальців, кружку тримає між собою і екраном. Ну, ок…
— Не дарма привіз тобі. Он дивись, — він розсипав перед нею дари. — Старший руг жінку свою вміє поважити. Чаші тут, золоті ложки, каміння. Але є найкращий. Сестра твого роду передала тобі його. Очі закрий і повернись, давай хутко, повішу на тебе.
Сплетіння незліченних сонячних рук огорнуло її шию, на мить навколо здійнялася невидима потужна хвиля…
Люди тут не гуляли, лиш іноді з одного узбіччя на інше поспішали зухвалі білки. Легковички, помічаючи їх, перелякано сигналили.
Зупинялися зрідка, хіба щоб сфоткати сонце крізь крони сосен і принагідно перевірити навігатор.
— Тут жахливий зв’язок, ми точно повернули, куди слід?
— Так, просто не ловить сигнал. Проїдемо ліс, і буде норм.
Такі теж були особливими. Ночами ліс нашіптував їй свої казки…
Забулькотів чайник, сердито, натужно.
Різкий дзвінок телефону, що висів у неї на грудях, знов розірвав думки і захолодив серце. Зсередини затовкло.
– Надія Кравець?
– Так.